Так, певно, виглядало б майстреня «Вашого покірного слуги кота» Нацуме Сосекі і «Звіту для академії» Франца Кафки.
Йоко Тавада уміє запозичити найхимерніше і найдикіше (в усіх сенсах) з обох рідних їй літератур – з японської і зі створеної німецькою мовою. І так, назва не бреше: книжка Тавади розказує історію родини полярних ведмедів; і то від першої особи буде розповідь. Коли ще звірі вміли говорити, Тавада їх підслуховувала. Бабуня-циркачка, мама-акторка і син-що-живе-в-зоопарку.
Родина емігрантів, до речі, біженців навіть… Не шокуйтеся, але це книжка за реальними подіями (ну і нічого страшного, що тут книжку пишуть ведмеді). Кнут належить до третьої генерації родини циркових білих ведмедів, про яку пише Тавада (бабуся його безіменна, мама зветься Тоскою), на ньому – першому самці – рід і закінчиться. Кнут у Тавади – квартерон, на чверть людина. Реальний Кнут народився в Берлінському зоопарку, ведмедиця відмовилася чомусь годувати маля, ведмежа виховав-вигодував чоловік-наглядач; Кнут став медійним феноменом, породив у середині 2000-х потужну «кнутоманію», у цьому контексті багато говорили про права тварин, а зоопарк тим часом грамотно комерціалізував ведмедика і заробив на ньому силу-силенну грошей. Чотирьохрічним Кнут помер – втратив свідомість і втопився. Тепер вірите, що все то правда? Правильно, що не вірите.