Падіння Артура

«Падіння Артура», єдиний літературний екскурс Дж. Р. Р. Толкіна у світ легенд про бриттського короля Артура, цілком може вважатися його найрафінованішим і наймайстернішим здобутком у зверненні до давньоанглійського алітераційного вірша. Тут він переосмислив стародавні артурівські сказання, привнісши в них усеохопне відчуття грізної величі й рокованости — чи то він розповідає про Артурову виправу за море, до далеких поганських країв, чи про втечу Ґвіневери з Камелоту, чи про велику морську битву після повернення Артура до Британії, чи описує зрадника Мордреда або ж болісні вагання Ланселота в його замку.

Та, на жаль, «Падіння Артура» належить до тих кількох великих епічних поем, яких Толкін свого часу не закінчив, і її вперше опублікував його син, вірний хранитель спадку великого майстра, Крістофер Толкін. Він і супроводжує поему трьома блискучими есеями, в яких веде мову про артурівську літературну традицію, еволюцію «Падіння Артура», відображену в батькових чернетках, а також про зв’язки поеми зі світом Середзем’я.